завантаження

 

ЗАПИСКИ ПАТРІОТА АБО 370 ДНІВ У КАМУФЛЯЖІ

(продовження)

 

 

Не претендую на роль професійного історика, але зазначу, що на території Європи, а можливо, і на інших континентах немає території і народу, який би за період свого існування чинив спротив різноманітним ворогам і боровся за свою свободу так, як це робили люди, що населяли і нині живуть на теренах сучасної України. Багато століть замовчувалась справжня історія української держави, а тепер, коли ми можемо пізнати її, виявляється, що це мало кому цікаво та потрібно.

Сумно! Адже, якою буде наша країна в майбутньому, залежить лише від нас. “Той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього”, – писав М.Рильський. На жаль, це розуміють далеко не всі. Українці були і є. Вони несуть у собі любов до Батьківщини, запалений у глибині віків, який донині підтримує силу української нації.

Ми прадавній народ, що гідний називатись власним ім’ям – УКРАЇНЦІ! І наявність на карті світу незалежної України є закономірним відновленням історичної справедливості. Україна віками народжувала синів і дочок на погибель і поталу ворогові. І мільйони патріотів склали свої голови за свободу нашої Вітчизни. Для того, щоб перечислити всіх героїв, що боролись за свободу нашого народу, у мене немає ні достатніх знань, ні фізичної можливості. Але використати шанс, а саме стати в один ряд з мільйонами захисників моєї багатостраждальної Вітчизни, які віками несли прапор відваги, самопожертви, і, головне, духу свободи, такий шанс я використаю на всі сто відсотків.

Я, СОЛТИС ПЕТРО ОЛЕГОВИЧ, починаю свою оповідь про події, свідком яких я стану і які мені доведеться пережити, будучи солдатом Збройних Сил України…

Від березня 2014 р., коли російські окупанти захопили Крим (за участі внутрішніх зрадників, імена яких історія з часом висвітить) і вторглися диверсійними групами на Донбас, де розв’язали гібридну війну, справедливий гнів вирував у моєму серці і потребував реалізації. Мої сподівання на те, що військовий демарш буде зупинено зусиллями укр.армії, керівництвом держави і світової спільноти (згідно з Будапештськими угодами) танули щодня, як сніг під весняним сонцем. А в той час вже гинули на Донбасі бійці добровольчих батальйонів і нац.гвардії. Поранені патріоти на госпітальних ліжках проголошували:”ніхто крім нас”. На відміну від цих героїв, що з перших днів стали на захист України, мої ноги принесли мене в РВК лише 2 серпня 2014 р. У той день я поновився на військовому обліку, написав заяву добровольця і став чекати виклику. Рушійним поштовхом для прийняття цього рішення стали емоції, які я пережив на похованні першого загиблого ГЕРОЯ з нашого району Тараса Якимчука. На війні загинув зовсім юний хлопчина, анатомість здорові і “круті” чоловіки продовжували зі сторони споглядати події, які щодень набирали ще більших і жахливих обертів. 29 серпня 2014 р. Пролунав довгоочікуваний дзвінок з РВК. Усі подальші події, які будуть мною описані-це тільки моє суб’єктивне бачення реальних подій, які мені доведеться пережити. Відповідно, всі висновки і оцінки-це лише моя суб’єктивна оцінка реалій. А, оскільки я сподіваюсь на безпосередню участь у бойових діях, то вважаю, що маю право на висвітлення того, що побачу і переживу. Мед.комісію я пройшов успішно, як і годиться чоловікові в неповних 50 років (якщо вирішив воювати, то за хвороби ховатись не будеш) і отримав повістку, після чого мені лишилось тільки чекати виклику. Захищати Батьківщину від ворогів-це не так обов’язок, як -ЧЕСТЬ!

Розділ 1 АВАТАРІЯ
День 1 (03.09.2014). Вчора мені зателефонували з РВК і наказали прибути на 9.00 з необхідними речами. Звечора ми з дружиною зібрали нехитрі, необхідні речі. Далі тільки говорили і говорили з моєю коханою половинкою, щоб наговоритися і, можливо, сказати те, що з якихось причин не було сказано раніше, за 16 років подружнього життя. За цими розмовами нас застав ранок. Цей тихий, літній, погожий ранок за декілька годин пронісся потужним ураганом в душах наших дітей, дружини й у мене. Впорядкований спосіб життя майнув у провалля війни. Остання настанова для дітей і дружини застрягли комом у горлі разом з емоціями, що розривали всю душу і нутро. Мій погляд перетинався з поглядами Раї і дочки Марійки, і розуміння того, що вони переживають те ж саме, ще більше краяло серце. А погляд меншої дочки Софійки, такий чистий і наївний, просто валив на землю, він говорив, що дитина не розуміє, куди і навіщо від’їжджає батько. Не відпускає думка, що кою перед сім’єю злочин: дружина з дитинства жила без батька і розуміє, що така доля може спіткати і наших дітей. Але рішення прийнято, і Рая, моя справжня половина, його підтримала і схвалила. Любляча, добра, розумна і надійна, вона розуміє, що разом з чоловіком комфортно, але знає й те, що чоловік має чинити так, як чинить. Тому Рая є моєю дружиною, а не когось іншого, бо ми є одним цілим. Присіли й помовчали, далі в путь дорогу. Ніяких проводів на люди, бо стискає серце, ніби під пресом, і не хочу, щоб діти чи, тим більше, хтось сторонній, бачили, що я просто людина, жива і слабка, а не Геракл, що рятує людство.На вулиці відпускає груди і вирівнюється дихання. А 10 хв. шляху до РВК злітає, наче мить. Ще за мить …
Ще за мить до дверей РВК під’їхав Леонтій Грисюк (мій рідний дядько,який в житті опікувався мною, наче батько). Я знав: хто-хто, а він точно знайде хвилину на мої проводи.Так, як і він, знайшли час провести мене Юрій Шменлель, Юрій Пшеничний,Василь Тимощук,Олена Смірнова (мої товариші по ЗДОЛБУНІВСЬКІЙ СОТНІ САМООБОРОНИ, а радше товариші по духу). Хвилювання під час проводів спонукали нас до скупих слів, обійм і рукостискань. У всьому цьому -головне те,що це дійство було щирим. Ще за декілька хвилин я розчинився у дверях військкомату. Атмосфера чотирьохгодинного очікування на подвір’ї цього закладу вперше навела мене на думку, що переступаючи його поріг, для держави ми стаємо не людьми, а цифрами. Наша група нараховує 14 чоловік. Вантажимось у автобус і вирушаємо на околиці нашого міста,на обласний пересильний пункт. За вікном проносяться вулиці,будинки, пейзажі міста,у якому я зростав усе своє життя, яке стало рідним.У підсвідомості майнула думка,а чи не востаннє я споглядаю епізоди рідного Здолбунова. Але цю підступну думку, як прояв слабкості, я жену зі своєї голови.Прибувши на пересильний пункт, бачимо близько сотні чоловік, таких же, як і ми.Тут я даю присягу Україні (до цього я присягав на вірність країні, якої більше не існує-СРСР).Тим самим я обрізаю свої права, як громадянин, і збільшую свої обов’язки, як солдат. Далі відбувається шикування на плацу, коротка інформація відповідального офіцера й завантаження у 2 надані нам автобуси, що будуть прямувати на Яворівський полігон Львівської області. Ми доволі організовано протягом 10 хв. вантажимось.Це супроводжується виром емоцій великого гурту провожающих. Тут все: вигуки,сльози, нервові надриви та істерики мобілізованих солдат та членів їх родин,товаришів і знайомих. Та все ж ми вирушаємо. З початком руху автобусів потекла струмком горілка, яка смачно заїдалась істеричними героїками і лірикою про помсту для тих, хто “відмазався”. П’ятигодинна подорож…
Подорож з перервою на обід закінчилась у лісі біля с. Старичі, у Львівській обл., у військовій частині А4150. Наразі тут аврал: військові виконують свої обов’язки згідно з наказом про мобілізацію. Нашвидкоруч нас групують за спеціальностями й підрозділами, потім видають нову солдатську уніформу (застарілого взірця – “дубок”), протигази, казанки, кружки й направляють у казарму для ночівлі. Після виконання “титанічної” праці офіцери РВК і частини, до якої ми прибули, можуть сміливо звітувати командуванню щодо виконання плану про мобілізацію. А я через 29 р. разом з іншими чоловіками занурююсь у сморід солдатської казарми, лягаю на солдатське ліжко і під різноманітне хропіння десятків стомлених людей поринаю у свою першу втомлену, безсонну, солдатську ніч. Тоді я не знав, що через 2 місяці буду мріяти хоча б про такі умови відпочинку…
День 2 (04.09.2014). Перший солдатський ранок почався з ранкового шикування мобілізованих солдат на плацу. Тут нам представився підполковник Поровський – командир політвідділу 44 окремої артилерійської бригади. Люди даного типажу-яскравий відголосок радянської армії і всього, що ми звикли називати “совком”. Політпрацівник,основним завданням якого є консолідація армійського підрозділу, до якого потрапили сотні дорослих, сформованих людей, зайнявся солдатською муштрою та включанням влади, що часто-густо було просто недоречним. Його самохизування у більшості людей викликало природну відразу. Від конфлікту із особовим складом його врятувало те, що вже в обід близько 200 чоловік сіли у вантажівки і переїхали в “інженерне містечко”, за 10 км від нашого першого пункту призначення. Там нас зустрічав цілий полковник-командир 44 ОАБР -Лісовий О.П. Він поінформував нас, що саме із прибулих в “інж. містечко” буде сформована 44ОАБР – за штатом близько 800 чоловік. Власне, тут ми маємо пройти курс навчання (навчитись роботі з відповідною зброєю та приладами) і курс бойового злагодження за стислі терміни часу, тому, що артилерії катастрофічно не вистачає на фронті. А загально відомо, що артилерія – це БОГ війни. На цьому шикуванні відбулася прикра подія. Чоловіка зі Здолбунова, Тараса «лупить» епілептичний приступ (спровокований нервовим перенавантаженням помноженим на алкоголь). На місці допомога медиків не принесла результату і ми переносимо його до медичного пункту. Як дізнаюсь пізніше в медпункті (де немає жодних медичних препаратів), Тарасу теж не змогли допомогти (молодці медики, що не дали йому померти) і хлопця транспортували в госпіталь. Згідно штатного розкладу, командир бригади розподілив новоприбулих по підрозділах. Здолбунівчани: Гриневич, Горнфінкель, Черешнев, Костюкевич, Петренко і я потрапили у 1-ий Гаубичний Артилерійський дивізіон (1ГАДн), під командування підполковника Єременка Миколи Івановича «Єрема». Далі на нас чекав другий поверх казарми, ще більш огидної і смердючої ніж на передодні,  де відбувається чергове шикування. Перед строєм, біля комдива виникає новий персонаж (його хамська риторика і явні ознаки вжитого алкоголю видають його посаду – старшина, такий собі армійський «господар»). Саме цій особі комдив доручає розміщення і забезпечення усім необхідним новоприбулих. Розміщення відобразилося у тому, що нам показали ліжка, на яких ми мали спати, а забезпечення – це виданий брудний матрац і така ж подушка. Саме приміщення казарми представляло собою три кімнати, дві з яких були місцем відпочинку (їх розміри приблизно 25 м * 10 м). У цих кімнатах у два яруси стояли солдатські ліжка і дерев’яні тумбочки з мінімальним вільним простором для пересування людей. На цій території розмістилося триста двадцять чоловік. Залишок дня ми провели у повній бездіяльності. Далі мене чекала наступна безсонна ніч (я ніяк не можу адаптуватися у нових умовах).
День 3 (05.09.2014). На ранковому шикуванні починаю помалу прозрівати. Починаю усвідомлювати хаос, в який я потрапив. Географія прибулих мобілізованих наступна: Київ та Київська область, Черкаськащина, Хмельниччина, Волинь, Рівненщина, Львівщина, Тернопільщина і Вінничина. Як виявилось, з трьохсот двадцяти чоловік особового складу дивізіону, поняття про артилерію мають близько п’ятнадцяти відсотків. Це перший шокуючий факт. Адже ми маємо воювати проти російської армії. А вона налічує більше мільйона солдатів і офіцерів з бойовим досвідом (отриманим в результаті чеченських компаній, грузинської війни і участі у подіях в різних гарячих точках). Воювати проти технічно модернізованої армії (ВПК Росії не зупиняв ні на хвилину в останніх 24 роки). На додаток – проти окрилених малими перемогами і всуціль отруєних та обманутих російською пропагандою бандформувань Донбасу, які відмінно озброїв і оснастив агресор.
Саме проти такої сили вже воює Українська армія. Армія, яку довгі роки руйнували іноземні агенти й розграбовували корупціонери. Армія, якої на сьогодні практично не існує. Ось такий розклад. Я навмисно тільки зараз наголошую на знаковому факторі, що мають українці. Це генотип нашого народу, а саме – незламний дух патріотів і усіх чесних, небайдужих українців. Саме цей фактор нині певною мірою компенсує усі наші недоліки. І щодень все більше додає оптимізму й віри в нашу перемогу.
Повертаючись до якісного складу нашої бригади, не можу не згадати медпрацівників і відповідальних офіцерів військкоматів, які виконали валовий план з мобілізації (при цьому «нагрівши» кишені на «відмазаних» призовниках, котрі сьогодні живуть у містах і селах України, ще й мають совість нарікати на владу та долю нашої країни). Так от, валовий план з мобілізації виконаний, а якої якості солдат вони призвали їх не хвилює, доки війна персонально до кожного з них не зайде в сім’ю, родину, помешкання.
Аби зрозуміти, в середовищі яких людей мені доведеться воювати, поверхнево аналізую. Близько 10-15 відсотків – це добровольці (більшість з яких свідомо прагнуть навчитися воювати, освоїти свої військові спеціальності і бути максимально бути корисними на фронті); 55-60 відсотків – люди, які не мали бажання воювати, але коли їх мобілізували, чесно прийшли виконати свій обов’язок (не ховаючись за чужі спини). Ще 30 відсотків – це особи, яких «тягли» до РВК, мало не відірвавши руки і при цьому лякаючи законом. Мета цієї категорії людей – якнайшвидше втекти з цього кошмару (куди-небудь і як-небудь ) – це так зване «генетичне сміття». Впевнений, що навіть з 70 відсотків позитивно налаштованих чоловіків терпіння стати воїном забракне багатьом. Важко спекти торт з борошна другого сорту, без яєць і без блендера, у старій, проржавілій духовці в  напіврозваленій хаті, де постійно відключають світло та воду і де стоїть стійкий сморід лайна.
Одним з важливих позитивних моментів є наявність у цьому напівхаосі офіцерів, добротних професіоналів, які намагаються з нашої «біомаси» зробити «цукерку», тобто бойовий підрозділ. Якщо їм не вдасться виконати цю задачу, то багато з солдатів нашого дивізіону повернуться з війни 200-ми або 300-ми. А так хочеться виконати свою місію і наблизити перемогу, ще й при цьому повернутися живими й неушкодженими (хоч це вже, як кому «підфортить»).
Цього дня не проводилися ні навчання, ні фізпідготовка. День без будь-яких заходів, які можна характеризувати як раціональні. І ніч, яка настає, ставить переді мною одну задачу – поспати, хоча б епізодично.
День 4 (06.09.2014). За відсутності зайнятості ранок починаю з зарядки, після чого – вмивання за принципом «голий торс». Усе це потроху приводить організм в тонус, бо ніч для мене вкотре минула без сну. Після звичного ранкового шикування і за відсутності чітких завдань люди практично надані самі собі. Така бездарна втрата часу, коли йде війна, засвідчує некомпетентність нашого вищого командування. Не залишається нічого іншого, як спілкуватися з чоловіками, з котрими звела доля.
Психолог з мене слабенький, а, можливо, просто боюсь визнати, що в очах багатьох моїх співбесідників бачу страх і нерозуміння того, що наразі тут відбувається.
Та, як би не було, а формування бригади, і зокрема нашого дивізіону, триває. Офіцери намагаються підібрати кадри відповідно до штатного розкладу, – «ліплять». А солдати приглядаються, оцінюють один до одного і відповідно групуються на певних спільних платформах, щоб уже зараз відчувати плече товариша. Втішає факт, що значна частина нашого контингенту, це люди з життєвим досвідом, більшість з яких розуміють, що виживання в бою часто залежатиме від того, хто опиниться поруч. Водночас є тут й інша категорія людей – це «піна», такі собі «діди», які позиціонують себе з «афганцями», ветеранами нинішньої війни та ін. ( типи буцімто з бойовим досвідом). Та в дійсності жодного бойового досвіду ці суки передати не можуть (бо, напевно, такого досвіду в них ніколи й не було). Але «нагнути» чи «напрягти» того, хто молодший, або слабший, їм на перших порах вдається. Мою думку підтверджує те, що ці гниди нутром чують, кого зачіпати не варто. Знаю напевне, що відсів цього «генетичного сміття» з розвитком подій все одно відбудеться. Це без варіантів…


Далі буде…

Бажаючим долучитися до видавництва цієї книги номер картки Приватбанку : 4731 2171 0620 0486 СОЛТИС ПЕТРО ОЛЕГОВИЧ

1 Зірка2 Зірки3 Зірки4 Зірки5 Зірок (ви ще не оцінили)
Loading...