Усі ми, кажуть, родом із дитинства. Найяскравіші спогади, найглибші розчарування, вселенські печалі й радощі, перемоги й поразки, перший досвід соціальної адаптації — це школа, безперечно. Скільки себе пам’ятаю — постійно чую про необхідність реформування освіти в цілому, школи зокрема. Розроблено безліч концепцій, планів, стратегій… Зауважила, що як тільки щось таке втілюється в життя, відразу сиплеться шквал критики, поступово зводяться нанівець усі реформи й новаторства — чи то від втоми, чи від розчарування, чи браку терпіння дочекатись таки кінцевого результату. Бо що, власне, є кінцевим результатом нашого навчання? Людина, в ідеалі — якість її життя, мабуть…

В реаліях — хтозна… Колись із класу з 30-ти учнів третина вступала у виші, і це був гарний показник роботи і вчителів, і школи, тепер — майже стовідсотковий вступ (стовідсоткова навченість?) — і це теж ніби гарний показник. Ніби… Завжди мала сумніви, який, власне, учитель є талановитішим, працьовитішим чи якіснішим у професії — той, хто випускає зі школи чимало учнів з високим рівнем знань, готує призерів олімпіад, конкурсів тощо, чи той, хто тихо й непомітно для суспільства витягує дитину з низьким рівнем розвитку до середнього чи достатнього? Таких дітей ми не помічаємо, бо ж вони не призери, не переможці, не обличчя району чи країни, то хіба їх немає? А, відтак, ніби й немає роботи вчителя, бо вона помітна лише тій конкретній одній дитині чи її батькам. То хіба від цього ця робота менша чи менш значима, а вчитель менш талановитий?

У дитинстві я мріяла про іншу школу, ту, в якій моя думка була б почута й важлива, навіть якщо вона геть зовсім різниться з постулатами підручників, мої помилки не підносились до рангу майже злочинів, а моя поведінка не звірялась з якимось еталоном. Насправді, дуже важко жити, коли тебе постійно оцінюють. Оцінка за навчання, оцінка за поведінку, оцінка за сумлінність, старанність, навіть оцінка просто «за гарні очі» мене дратувала . Я не любила таку школу. Але зараз я розумію, що школа може бути іншою, не такою статичною, поважною, авторитарною й навіть не такою обов’язковою)). Прочитала в павутині про існування в Україні школи «Be Happy». Заздрю одній тільки назві — «будь щасливий». Не будь розумним чи слухняним — а щасливим! Можливо, це і є кінцевий результат нашого навчання (чи його складова?).

Дуже хочеться чогось такого у нас. Це може бути, скажімо, школа козацького духу, школа пластунів, школа веселки (от уявляю собі таке щось кольорове-кольорове, яскраве-яскраве й веселе, на зразок отієї гусені, яку намалювали на стіні ЗОШ №6 діти і про яку читала), чи може, зрештою, школа повітряних зміїв, а ще краще — летючих кораблів )). Головне, щоб спонукало до неба, а не прибивало цвяхами до підлоги… А ще це може бути білінгвальна школа. Не лякайтеся, то тільки слово таке страшне, а насправді — навчання на двох мовах усіх чи декількох предметів. Не поглиблене вивчення, скажімо англійської, а саме навчання на ній. І насправді під кожну назву можна розробити концепцію — школа взаємодії зі світом, школа відкритого простору, мультикультурна школа. О, ще простіше — школа життя. Ото сидите ви зі своїм майбутнім першокласником і обираєте — чи то стати учнем «школи повітряних зміїв», чи пластуном, чи обрати школу життя, чи білінгвальне навчання… Я розумію, що наразі викладене тут дуже спрощене і дуже суб’єктивне. Але коли я сьогодні чую, що нам вкрай потрібно повернутись до обов’язкової шкільної форми, єдиної ідеологічної концепції навчання, його неодмінної бюрократизації та уніфікації — мені стає сумно. Звичайно, єдина концепція, однакова форма, зміст і критерії, мабуть, суттєво полегшують роботу учителя, але я особисто люто ненавиділа в школі і свою шкільну форму, і обов’язкові пафосні лінійки, і політінформації, й усі атрибути комуністичного виховання. О, ні, я зовсім не була така свідома, все це просто мені страшенно набридло, було нудним та й пахло неприємно (пізніше зрозуміла — так пахне фальш). А ще нещодавно вичитала, що і учителів нібито хочуть одягнути у форму — мій страшний сон стає реальнішим: усі в одностроях, ходять поважно попід стінами (а на стінах неодмінно намальовані герої суто українських казок — ой, щось я не туди завернула), говорять пошепки, щоб ненароком не злякати муз науки. Коли я зараз заходжу у будь-який навчальний заклад і спостерігаю, як чергові учителі на перерві роблять зауваження учневі «не бігай коридорами», в голові завжди питання: «А де йому бігати , коли дуже хочеться — у класі ж мало місця, та й парти заважають». І ще, пригадується наше перше з сином шкільне зауваження, десь через тиждень після першовересневого свята — «бігав на перерві, збив з ніг одинадцятикласника!». Подумки уявила собі картину — мій шестилітній син, найменший у класі, і одинадцятикласник… Подумки пошкодувала останнього, задалась запитанням: «Цікаво, а хто пожалівся — одинадцятикласник чи його батьки (їм варто було б звернути більшу увагу на фізичну підготовку свого сина)), чи зауваження — це просто превентивний захід класного керівника?»….

Одним словом, я розумію, що школа — це не стіни, це — люди. Але стіни можна пофарбувати кольорово, а як розфарбувати людей?

Мала серйозний намір проаналізувати перспективи розвитку нашої районної освіти в контексті ймовірних законодавчих змін, нового керівництва, суспільно-політичної ситуації і т.д. А вийшло ось щось таке, сумбурне… Обіцяю виправитись )).

Ксенія Рикун

1 Зірка2 Зірки3 Зірки4 Зірки5 Зірок (ви ще не оцінили)
Loading...