П’ять років минуло відтоді, як страшна звістка про загибель на Сході України мізочанина Тараса Якимчука сколихнула Здолбунівщину. Тоді, 24 липня 2014-го, Тарас – солдат 140-го окремого центру спеціального призначення –  загинув поблизу м. Краматорськ, потрапивши під перехресний вогонь із засідки.

Тарас разом зі своїми побратимами полягли як герої. Про події того дня свого часу журналіст Юрій Бутусов поспілкувався з капітаном Даном Колесником, який був командиром Тараса. Проте розповідь Дана про геройських хлопців була опублікована вже після його смерті – через три місяці після того, як обірвалося життя Тараса, капітан Колесник також загинув смертю хоробрих. Але цей матеріал варто почитати усім – і тим, хто береже пам’ять про навічно двадцятилітнього Тарасика, як називає його мама, і особливо тим, хто давно викинув з голови, що в Україні досі майже щодня гинуть відважні чоловіки та молоді сміливі хлопчики…

Саме таким, молодим і сміливим, був Тарас, який свого часу твердо вирішив стати військовим. Хлопець багато тренувався – займався козацьким бойовим мистецтвом «Спас», їздив на змагання, отримував нагороди… Хто ж міг подумати, що доведеться доводити вправність та сміливість у справжніх боях. Хто ж міг знати, скільки болю та гіркоти судилося пережити Тарасовим рідним…

Нині, як і щороку, мізочани зібралися біля пам’ятника Тарасові Якимчуку, аби згадати хлопця та вклонитися його світлій пам’яті.

А рідні хлопця сьогодні побували у Києві на церемоніалі вшанування українських героїв, які полягли у різні роки саме 24 липня.

Тарасова мама Євгенія Володимирівна зараз спілкується і з багатьма  рідними полеглих на Сході бійців, і з синовими побратимами, котрі ось уже п’ять років постійно приїздять до Мізоча, аби відвідати рідних Тараса та побувати на кладовищі. Вони ділять сум і спогади, вони розмовляють, втирають сльози, згадують. І на якусь мить стає легше й Тарасовим найріднішим людям.

Адже близьким хлопця, як і тисячам рідних інших полеглих на Сході хлопців, дівчат, жінок, чоловіків, над усе хочеться, аби про них пам’ятали. І щоб ці страшні смерті, з якими неможливо змиритися, не були марними. І щоб була Україна – справжня, та, за яку помирали і помирають її кращі діти. І щоб українці, яким війна вже встигла стати далекою та нецікавою, таки зуміли якимось дивом усвідомити, що доки вони існують у здеформованій телевізором реальності, хтось довіку оплакуватиме своїх загиблих за наше майбутнє дітей.

Вічна пам’ять тобі, Тарасе!

Фото з відкритих джерел. 

1 Зірка2 Зірки3 Зірки4 Зірки5 Зірок (ви ще не оцінили)
Loading...