Двадцять сьомого лютого мізочани зібралися на пам’ятний захід «Синам України», метою якого було згадати тих наших земляків, які віддали життя за Україну та наш мир і спокій.

Повна зала Мізоцького селищного будинку культури,  присвячена бійцям-мізочанам виставка, мами та рідні наших загиблих земляків у перших рядах.  На сцені – волонтери з Рівного, які модерують дійство…

Такі заходи проводять для того, щоб пам’ятати. І найважливішими вони є саме для них – найрідніших людей наших загиблих хлопців. Бо для мам, котрі втратили найдорожче, втіхою є добрі слова та спогади про їхніх дітей. Мамі важливо бачити, що до синової могили приходять люди. Важливо, що сина згадують друзі та знайомі, а незнайомі – ронять щиру сльозу вдячності.

Тому для кожного такого дійства має бути притаманною не лише щирість, а й максимальна відпрацьованість. Бо коли йдеться про смерть близьких, завдати болю здатні навіть дрібні огріхи. Мамі болить, коли світлини її сина немає серед фото, які демонструють на сцені. А коли зі слів, які звучать на широкий загал, складається враження, наче страшна кількість загиблих бійців зі Здолбунівщини – ще не кінець, болить усім, хто це чує. Йдеться ж бо про найважливіше – життя, смерть, пам’ять.  Ці сфери не зносять приблизного, нечіткого і неправильного.  Ці сфери – наче кришталь, який потребує максимальної  обережності, такту та чуйності.  Бо можна лише уявити, наскільки натягнуті нерви та чутлива душа у мами, як втратила сина…

Зрозуміло, що волонтерам, які приїхали до Мізоча, щоб провести цей захід, про наших хлопців зі Здолбунівщини відомо значно менше, аніж нам з вами. Але все одно варто було б чіткіше, правильніше, толерантніше…  Свого часу волонтери «витягували» армію, яка завдяки їхній злагодженості, натхненню і відданості зуміла вистояти у чи не найтемніші часи. Уявляєте, що було б, якби тоді синонімом волонтерства була безвідповідальність?

…У Мізочі зі сцени лунали зворушливі пісні у чудовому виконанні талановитих митців, звучали спогади про мізочан, загиблих на Сході України, та  слова вдячності від рідних тих, чиї імена вписані до когорти героїв з нашого краю.  Було й багато щирих віршів. І ще більше не менш щирих сліз….

Приїхали до Мізоча і батьки Андрія Чабана з Тернопільщини, який загинув разом з нашим Тарасом Якимчуком. Плакала й плакала у залі мама Андрія, який був єдиною дитиною у сім’ї…

Хочеться, щоб пам’ять про усіх цих хлопців лишалася по-справжньому живою. Щоб про Тараса, Сергія та усіх-усіх наших героїв  більше згадували – про те, якими вони були, як зростали та бешкетували, як дружили, любили, жили…  Бо щира пам’ять перемагає смерть. І ця пам’ять – саме те, що дає наснагу рідним хлопців жити далі.

 

1 Зірка2 Зірки3 Зірки4 Зірки5 Зірок (3 голосів, середній бал: 5,00 із 5)
Loading...